В моїй хаті ще немає ялинки. Я хочу по неї вибратися спеціально. Бо моя ялинка росте у країні, що їй рівної немає у світі. У цій країні в Різдвяну ніч зорі ніби спускаються на землю, від чого сніг стає таким білим, як гусяче крило. Мороз у тій країні, до якої я вибираюсь по ялинку, не мороз — а маляр. Малята встануть вранці, а він їм такі квіти, такі гілки лапаті, такі зорі і стрічки порозмальовував на шибках, що аж двір не видно. Але ввечері під віконця підійдуть колядники і від теплого вікового величання Бога-Сина шибки стануть прозорі — буде видно почервонілі носики і блискучі оченята, а над ними — таку велику, таку чудову і кольорову зорю колядницьку…
Я йду до тієї далекої країни по мою ялинку. Роками її привозили як велику пані на санях, сіном пахучим вимощених, кіньми запряжених. Я йду в ту далеку країну, де ялинку, як княгиню, здіймали з саней і другим входом («Тікайте діти, бо перестудитесь!» — кричала мати), несли через батькову канцелярію до вітальні. Нас клали спати, а вночі діялося чергове в ці країні чудо: вранці ялинка стояла в їдальні така пишна, така велика, така гожа, що роззявляла нам ротики і розширювала очі і ми ходили навколо неї малою процесією, не знаючи на чому спинити зір. Слова втікали нам десь у малі сердечка, а над нами якимось святвечірнім сяйвом стояла щаслива усмішка батька.
Невдовзі батько казав ставити дідуха з такої пахучої шовкової соломи. І сніп стояв — міцний, високий, колосистий, туго підперезаний перевеслом. Мені й досі здається, що той сніп був моїм батьком, а ялинка в сусідній кімнаті — наша мама, багата й чарівна, аж очей відірвати годі! Нам не смакувало нічого, ми їли тільки щоб не розгнівати батька і матір, весь час відчуваючи близькість ялинки.
А потім розпочинався своєрідний церемоніал. Кожна хата в Покропивні посилала своєму отцеві-священику «вечерю» (моєму батькові) — щонайкращого калача. Приходили обкутані хлопці і налякані дівчатка, казали: «Христо Рождається!» і говорили свої нескладні побажання, передаючи хустку з калачем. Ганя, моя сестра, відбирала, а мама вгадувала, чий калач. А потім малят у батькових, здебільшого, чоботиськах підводили до дверей вітальні, де стояла ялинка. Господи! Яка ялинка! У лискучих ланцюжках, з горіхами у щирому золоті, з яблуками, з кольоровими свічечками — та чи бачив хто коли такі? А мама наша згиналася до кожного з малих гостей і питала: «Ти хотів би щось з ялинки?» — і зустрівши найвищим щастям роз’яснені очі та за браком слів кивок головою, здіймала для цього чи тієї показане їй маленьким пальчиком. Діти не знали, де й ховати дарунок. За той час Ганя завивала в хустку кілька медяників (мати пекла їх добру сотку!), а батько додавав «приносящим» сяючу монету. І так йшло аж під північ.
За той час — з вікна було видно — старші брати засвічували в церкві світло, а перед північчю дяк Петро дзвонив на все село радісну вістку, що Спас нам народився!
Саме у цю країну я йду по свою ялинку. Я хочу станути коло неї так, як стояв, коли до неї підходили мої маленькі друзі й товаришки забав. Хочу бачити, як вони показують пальчиками, що саме їм зняти з ялинки, бачити, як мати здіймає показане, додає ще для тих, хто залишився вдома («То для Марійки, то для Стефка, а це для Федька. Розумієш?». Бо мати знала всіх дітей у селі, а багатьох тримала до хресту), з якихось чародійних коробок вішала все нові і нові цяцьки , цукерки, медяники і золоті горішки на місце знятих — і мала на обличчі щось янгольське, щось, чого до смерті не забудеш.
Не знаю, але й не присягну: може під ту ялинку в Покропивні тоді приходив з калачем у постаті малого колядника сам Христос-Дитина? Може тому мій батько мав таких усміх на обличчі і мати таку ласку в очах? Хто може сказати?
…До смерті буду щорік йти до тієї моєї ялинки на моїй Землі, на яку у Святвечірню Ніч зорі з неба заглядають у віконця сільських хатинок».
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
